Підкорити Антарктиду з діабетом 1 типу: історія Рейчел Сміт, яка доводить — межі умовні

«Помпа видала сигнал тривоги через висоту, сенсори перестали працювати через холод, рівень глюкози різко підскочив до 16 ммоль/л, а вже за дві години впав до 4 ммоль/л, і продовжував знижуватися...»

Є історії, які змінюють сприйняття можливого. Саме такою є історія Рейчел Сміт — 27-річної лікарки з Мельбурна (Австралія) та альпіністки, яка стала першою жінкою з цукровим діабетом 1-го типу, що підкорила найвищу вершину Антарктиди — Масив Вінсона (4892 м).

Але це історія не лише про спортивний рекорд. Це про холод, страх, нестабільні цукри, резервні плани... і про віру в те, що діабет не визначає межі твого життя.

• 
• Автор: Анастасія Цвігун, редакторка
• access_time
• more_horiz

  • phone_in_talk close

---

Хто така Рейчел і чому вона пішла в гори

Рейчел Сміт (@type1summit) — 27-річна лікарка з Мельбурна (Австралія) з цукровим діабетом 1-го типу (ЦД1). Альпінізм для неї — не просто хобі. Це частина виклику Рейчел «Сім вершин», що передбачає сходження на найвищу точку кожного з 7-ми континентів. Вже підкоривши гори в Австралії, Південній Америці та Африці, Масив Вінсона в Антарктиді став четвертою з 7-ми цілей.

За допомогою цього сміливого виклику Рейчел сподівається зібрати кошти та привернути увагу до організації Breakthrough T1D [*міжнародна некомерційна організація, яка займається дослідженнями, адвокацією й підтримкою людей з ЦД1].

Її історія — це історія стійкості, рішучості та прагнення розширювати межі — не тільки для себе, але й для своєї сім'ї та мільйонів людей, які живуть з діабетом у всьому світі. Місія Рейчел — показати, чого можна досягти, контролюючи цукровий діабет 1-го типу.

«Подорож» Рейчел з цукровим діабетом 1-го типу

Рейчел діагностували цукровий діабет 1-го типу за кілька місяців до її 3-го дня народження, що стало лише початком «діа-подорожі» для її родини. Вона є найстаршою з чотирьох дітей, і у двох її молодших братів невдовзі також виявили це захворювання.

«Для мене це було складно, бо я знала, з якими труднощами вони зіткнуться, особливо на початку. Але я була рада, що можу їх підтримати і допомогти якнайкраще впоратися із цією ситуацією. Це також стало однією з головних причин, чому я захотіла вивчати медицину».

Боротьба з цукровим діабетом 1-го типу протягом 25-ти років дозволила Рейчел розвинути високий рівень стійкості, а також здатність адаптуватися і швидко приймати рішення. Саме ці навички стали в нагоді у складних гірських умовах.

«Подолання викликів, пов'язаних з діабетом, часто робить кожен успіх і кожну перешкоду, яку я долаю, ще більш цінними!»

Виклик «Сім вершин»

[*Примітка редакції: «Сім вершин» — це найвища програма в альпінізмі, що передбачає сходження на найвищі точки всіх семи континентів. Класичний список включає Еверест (Азія), Аконкагуа (Південна Америка), Деналі (Північна Америка), Кіліманджаро (Африка), Ельбрус (Європа), Вінсон (Антарктида) та Косцюшко/Пунчак-Джая (Австралія/Океанія).]

Захоплення Рейчел «Сімома вершинами» та високогірним альпінізмом почалося в 19 років, коли вона вирішила підкорити Кіліманджаро, побачивши оголошення про благодійне сходження на стіні студентського клубу свого університету. З того часу вона набула більше досвіду в Непальських Гімалаях, Норвегії, Великобританії та Ірландії.

Після отримання медичної освіти та проходження базової підготовки Рейчел підкорила Аконкагуа (6961 м — найвища гора Південної Америки) та Косцюшко (2228 м — найвища гора Австралії). 

«Найбільш пам'ятним моментом для мене було стояння на вершині Аконкагуа, найвищої гори в світі за межами Азії. Щоб дістатися до цієї точки, знадобилося майже 3 тижні важкої роботи в горах (і багато тижнів підготовки до цього). По дорозі я багато дізналась про цукровий діабет 1-го типу, а вершина нагадала мені, як це — долати виклики».

«Я не хотіла, щоб діабет вирішував за мене»

Рейчел живе з цукровим діабетом 1-го типу вже багато років. Вона лікарка, добре знає фізіологію, розуміє ризики. І водночас — мріє масштабно. 

«Я не хотіла, щоб діабет став причиною, чому я чогось не роблю. Якщо я приймаю рішення — воно має бути моїм, а не продиктованим страхом».

До цього часу дівчина вже мала неабиякий досвід сходжень. Але Антарктида — це зовсім інший рівень. Це ізоляція. Це мінус 40-50 °C. Це місце, де немає «швидкої», якщо щось піде не так. 

І саме тому ця вершина стала символом. 

Цього разу її метою було не лише підкорення гори, а також освітня місія: показати, що люди з цукровим діабетом 1-го типу здатні на великі фізичні звершення, якщо правильно планують стратегію і добре розуміють власне тіло.

Антарктида: коли все працює інакше

Експедиція Рейчел на гору Вінсон тривала 13 днів, з яких вісім — безпосередньо на схилі. Жодних шерпів чи носіїв: кожен учасник ніс усе сам — намет, спальник, їжу, пальники і, у випадку Рейчел, ще й чималий набір діабетичних запасів — вона заздалегідь взяла в три-чотири рази більше інсуліну та витратних матеріалів (близько 3-4 кг).

У дні підйому команда йшла по 8–10 годин, інколи до 12–14, чергуючи навантаження з відпочинком. Холод став окремим викликом: температура трималася близько мінус 30 °C, іноді опускаючись до мінус 50 °C . Щоб уберегти інсулін, Рейчел носила його у спеціальних футлярах, щільно притискаючи до шкіри, а частину розподілила між гідами. Інше обладнання іноді закопували в сніг на проміжних таборах — єдиний спосіб безпечно «зберігати» речі там, де навколо лише лід і порожнеча.

Під час експедиції Рейчел зіткнулася з тим, що знайоме багатьом людям з цукровим дабетом 1-го типу, але у значно екстремальнішому масштабі. Холод впливає на техніку, сенсори можуть давати збої, батареї швидко розряджаються, інсулін може замерзнути, а головне — тіло поводиться інакше.

«Мій організм реагував зовсім не так, як удома. Інсулін працював інакше. Навантаження було іншим. Холод змінював усе. ...У таких умовах ти розумієш: контроль — це не про ідеальні цифри. Це про адаптацію».

Важливий висновок: в екстремальних умовах головне — безпека, а не перфекціонізм.

Виклики експедиції

Головним викликом для Рейчел виявилися не лише холод і висота, а й повна зміна звичного ритму життя. В Антарктиді сонце не заходить, тому режим харчування та сну порушується: вечеря могла бути і о другій ночі, що значно ускладнювало контроль глікемії. До того ж їжа в експедиції здебільшого високовуглеводна (гранола, батончики, хліб тощо), і поєднати її з тривалими фізичними навантаженнями та правильною дозою інсуліну було непросто.

Вона намагалася адаптуватися: починала дні сходження з мінімальною кількістю активного інсуліну, обирала більш калорійні, але менш вуглеводні продукти, а вуглеводи додавала невеликими порціями під час руху. Попри всі труднощі, Рейчел змогла завершити сходження, хоча й зізналася, що діабет став значно складнішим викликом, ніж вона очікувала. І водночас саме він змусив її ще раз довести: навіть у найекстремальніших умовах контроль можливий, якщо готуватися, аналізувати й не втрачати віри в себе.

«Мій найгірший день...»

Найважчим випробуванням для Рейчел став перехід із нижнього табору до верхнього — приблизно тисяча метрів набору висоти по крутому 45-градусному схилу. Команда рухалася, пристебнута до перильних мотузок, де майже неможливо зупинитися, і саме тоді діабет дав про себе знати найбільше.

«Помпа видала сигнал тривоги через висоту, сенсори перестали працювати через холод, рівень глюкози різко підскочив до 16 ммоль/л, а вже за дві години впав до 4 ммоль/л, і продовжував знижуватися...»

Через мороз навіть зняти рукавички й перевірити показники було складно, не кажучи вже про те, щоб швидко з’їсти гель [для лікування гіпоглікемії]. Упродовж дня цукри коливалися між 16–18 і 2–3 ммоль/л кілька разів поспіль, що спричинило сильну втому й нудоту. До верхнього табору Рейчел прийшла на пів години пізніше за інших і вперше серйозно замислилася, чи варто продовжувати.

«Це був мій найгірший день — без сумніву. Саме тоді я вперше серйозно задумалася, чи варто продовжувати, чи це повториться знову і чи буде це безпечно».

На щастя, наступного дня був відпочинок, помпа й сенсори знову запрацювали, цукри стабілізувалися. А вже наступного дня група піднімалась з верхнього табору на вершину і назад — це був 12-годинний день.

«Я готувалася до того, що щось обов’язково піде не так»

Підготовка до сходження була не менш складною, ніж саме сходження. Щоб знизити ризики, Рейчел:

• Ретельно планувала резервні варіанти — запасна інсулінова помпа, додаткові сенсори, батареї, термозахист для інсуліну, засоби для лікування гіпоглікемії [Рейчел використовувала гелі для бігу], кілька варіантів швидких вуглеводів;

• Адаптувала харчування — менше вуглеводів зранку, більше підживлення під час перерв;

• Активно спілкувалась з командою про симптоми та ризики гіпоглікемії та ознаки гірської хвороби, які можуть бути схожими.

«Я готувалася не до ідеального сценарію. Я готувалася до того, що щось обов’язково піде не так».

За словами Рейчел, цей принцип універсальний — і для гір, і для життя з діабетом загалом.

«Мені пощастило: у нашій групі з 13 альпіністів в одного чоловіка донька мала діабет 1-го типу, а в однієї жінки — племінниця. Тож багато хто вже розумів, про що йдеться. Коли спрацьовували мої сигнали тривоги, вони навіть жартували: «О, ми до цього звикли!». Це дуже підтримувало».

«Діабет навчив мене слухати своє тіло краще, ніж будь-що інше»

Висота, фізичне виснаження, холод — усе це може маскувати симптоми гіпоглікемії. А гірська хвороба може нагадувати гіпо.

«Я постійно перевіряла себе. Це була гра балансу між довірою до відчуттів і перевіркою фактів. ...Діабет навчив мене слухати своє тіло краще, ніж будь-що інше».

Чому ця історія важлива для кожного з нас

Цей досвід не про «надзвичайну людину» — це історія про підхід, стратегію і прийняття нестабільності. Рейчел закликає людей з цукровим діабетом 1-го типу не обмежувати свої мрії лише через діагноз, а розглядати діабет не як причину зупинитись, а як частину власної стратегії руху вперед.

«Мова не про вершину. Мова про те, щоб не дозволити діагнозу визначати масштаб твого життя. ...Ти можеш боятися. Але ти не зобов’язаний зупинятися через страх».

Вершина — це не кінець

Справжня сила цієї історії не у сходженні на Масив Вінсона, а у внутрішній трансформації.

Антарктида холодна. Безжальна. Віддалена. Але найскладніші вершини — часто не географічні. І якщо людина з цукровим діабетом 1-го типу може тягнути сани по льоду при мінус 50 °C і дійти до вершини світу — це не про «супергероя». Це про підготовку, знання, підтримку і віру в себе.

Можливо, саме це і є головний меседж цього сходженя: межі значно ширші, ніж ми звикли думати.

---

***Джерела: riselyhealth.com, breakthrought1d.org.au

Читайте також:

Діабет — не вирок, а старт: шлях від звільнення з фізкультури до майстра спорту

Супергерої серед нас: історія Робін Арзон, ультрамарафонки з діабетом 1-го типу

«Діабет мене не зупинить!» Спортсмен з Британії про свій діагноз, світовий рекорд та допомогу українцям