Чи насправді так звані «сезонні» крапельниці є корисними при ЦД? Коли дійсно потрібно лягати на крапельниці при діабеті? Які можливі негативні наслідки внутрішньовенної інфузійної терапії?
Читайте у статті.
Базовим і традиційним підходом до терапії пацієнтів зі стійкою гіперглікемією, в залежності від типу ЦД, є:
У більшості випадків виконання всіх вищеперерахованих рекомендацій лікування цукрового діабету призводить до нормалізації стану і поліпшення самопочуття пацієнта.
Але, якщо пацієнт в силу власної необачності або при непередбачених обставинах, не виконує адекватно призначення лікаря, виникає ризик розвитку як гострих, так і хронічних ускладнень ЦД, зокрема, кетоацидозу (ДКА), гіперосмолярної коми, гіпоглікемії, діабетичної полінейропатії, ангіопатії, нефропатії, ретинопатії та ін..
Розвиток гострих ускладнень ЦД — коматозних станів — потребує негайної госпіталізації та проведення внутрішньовенної інфузійної терапії (так званих «крапельниць»).
Крапельниці в таких випадках необхідні для:
При ДКА та гіперосмолярній комі розвивається тяжкий ацидоз, який призводить до ураження органів та розвитку поліорганної недостатності.
Пацієнтам з ЦД, у яких за певних причин, не вдається досягнути цільових рівнів глікемії, за допомогою пероральних цукрознижувальних засобів та підшкірного введення інсуліну, лікар може призначити внутрішньовенне введення інсуліну. Проте це тимчасова міра. Після стабілізації рівня глюкози в крові, пацієнта буде переведено на інший режим введення ліків.
Діабетичний кетоацидоз — це гостре, небезпечне для життя ускладнення ЦД, яке характеризується розвитком гіперглікемії, кетоацидозу та кетонурії. ДКА частіше розвивається у пацієнтів із ЦД 1-го типу.
Найчастіше до розвитку ДКА призводять такі фактори, як наявність супутньої інфекції, пропуск введення дози інсуліну, недавно виявлений цукровий діабет та відсутність адекватного лікування.
Пацієнтам з ДКА показане внутрішньовенне введення рідин для корекції зневоднення, сольових розчинів (для корекції рівня електролітів та кислотно-лужного стану) та обов’язкове внутрішньовенне крапельне введення інсуліну до стабілізації стану.
Гіперосмолярна кома — гостре ускладнення ЦД, обумовлене гіперосмолярностістю крові з різко вираженою внутрішньоклітинною дегідратацією за відсутності кетозу. Гіперосмолярна кома частіше розвивається у пацієнтів старше за 50 років, із супутнім ожирінням або у дітей (підлітків).
Внутрішньовенна терапія пацієнтів з гіперосмолярним станом складається із введення великих об’ємів рідин (для боротьби зі зневодненням та гіпотонією), розчинів калію, краплинного введення інсуліну та глутамінової кислоти (профілактика набряку головного мозку).
Гіпоглікемічні стани часто розвиваються у пацієнтів з ЦД 1 типу при неправильному розрахуванні дози введеного інсуліну, а у пацієнтів з ЦД 2 типу при тривалому голодуванні.
Нетяжка гіпоглікемія, яка не супроводжується втратою свідомості може бути скоригована просто вживанням швидких вуглеводів (таблетки глюкози, сік тощо). Проте пацієнтові без свідомості для відновлення рівня глюкози в крові необхідне внутрішньовенне введення 40% розчину глюкози, а за відсутності ефекту — гідрокортизону або глюкагону.
У пацієнтів з тривалою історією ЦД та неналежним контролем рівня цукру в крові з часом розвивається низка ускладнень. Найчастішими з яких є полінейропатія (ДПН), ретинопатія та нефропатія. Ураження органів при ЦД прогресує поступово, тому за умови регулярного відвідування лікаря ці ускладнення можна виявити на ранніх стадіях та призначити відповідне лікування.
Проте пацієнти з неналежним контролем діабету можуть мати запущені стадії ускладнень, які потребують стаціонарного лікування. Саме на цьому етапі пацієнтові може бути призначене внутрішньовенне крапельне введення ліків з переведенням на таблетовані їх форми після стабілізації стану.
Сезонні курси «крапельниць» не мають доведеної ефективності та переконливих доказів покращення прогнозу щодо ускладнень ЦД. Часто до складу таких курсів входять препарати, які мають лікарські форми для перорального застосування або взагалі не мають доказової бази щодо їх ефективності.
Варто пам’ятати, що внутрішньовенні та внутрішньом'язові ін’єкції — це спосіб швидкого «доставлення» ліків до організму, який має використовуватись при важких та невідкладних станах. Тому абсолютно неприпустимо без нагальної потреби застосовувати внутрішньовенні ін’єкції та крапельниці.
Слід зауважити, що більшість пацієнтів з тривалою історією ЦД мають супутні захворювання серцево-судинної системи. Додаткове наповнення судинного русла та нирок рідинами від «крапельниць» без чітких на те показань створює непотрібне навантаження на серце, судини та нирки.
Варто пам’ятати, що будь-яке довенне введення лікарських препаратів несе за собою ризик постін’єкційних ускладнень, таких як гематоми, флебіт (запалення стінки вени), тромбофлебіт, інфільтрат та пошкодження нервів.
Читайте також:
Ускладнення діабету: чому виникають та як їм запобігти?
Діабетичний кетоацидоз: Як попередити?
Що показує аналіз на С-пептид?
ГіпоКартка від 5 червня 2024
Читати номер
Ви не авторизовані